Без війни війна

Доборолась  Україна до самого краю,

гірше ляха свої діти її розпинають…

Т. Г. Шевченко

Єдине слово, яким варто охарактеризувати теперішню ситуацію в Україні – сором. Сором перед  нашими предками, дідами, які віддали своє життя задля того, щоб ми жили у мирі та спокої, полягли за те, щоб наступні покоління побачили свобідну Україну. Сльози на очах тепер у ветеранів війни, пустота в душі та біль у серці.

А що ж говорити молодим людям, які стоять на роздоріжжі, які і гадки не мають, якою буде їхня доля та доля їх дітей? Перше, що спадає на думку – їхати за кордон. Але тоді знову постає питання, - навіщо ж нам така країна, з якої ми біжимо, далі ніж бачимо?  Навіщо ж нам така країна, де кожен третій, лягаючи спати пізно вночі після важкого трудового дня, не знає чи наступить завтрашній день, а якщо і наступить, то як його прожити. Тут люди вже давно перестали дивуватись горю ближнього, підлості сусіда та навіть своєму терпінню. Пенсіонери не мріють про шикарний відпочинок на березі моря, або про подорожі, як європейці, тут вони «працюють лише на аптеку». Так, працюють, тому що пенсії, яку вони отримують від держави, далеко не вистачає. Це країна, де літр соку коштує дорожче за літр пива. Згодом, ми певно без хабаря і води в криниці не наберемо.

Перевернулось тут все догори ногами. На зміну розумним людям, спеціалістам та фахівцям прийшла «золота еліта», яка грамотно навіть не складе документ. На місцях вітчизняних заводів, фабрик та підприємств красуються величезні торгово-розважальні  центри закордонних власників. Та де ж цікаво у населення набереться скільки коштів на покупки та розваги? Тут дешевше померти, аніж іти в лікарню. І це все, уявіть собі, в мирний час. Без танків, пострілів гармат і мін. А якщо почнеться війна, складно було й уявити.

Майдан починався мирним мітингом, а обернувся десятками смертей. Полягли ті, хто просто хотів жити. Жити, а не існувати. Цей період відкрив багато карт, показав хто є хто. Багато виявилось зрадників, маргіналів. Які в такий складний час все ж підтвердили свою позицію: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Соромно, панове! А ті, кому не байдужа доля своєї Батьківщини, стояли за справедливість, за чесність та гідність. І чим це все закінчилось? Територію нашої держави розкроїли як шовкове полотно.

Росія називає себе старшим братом, постійно стверджує, що ми є братські народи, пов’язані одним корінням, а сама при першій ліпшій нагоді ладна забути про це, коли мова заходить про особисті інтереси. Ось це називається братерством? Постійний шантаж та політичні утиски вже стали звичною справою. Іншого й годі очікувати. Але, вибачте, відняти територію, ласий шматочок, це не в пісочниці бавитись. При чому, елементарним методом – введенням військ. Ось це розумне вирішення питань, де ж поділась братерська любов?

А що далі? Далі Путін вводить російські війська на територію вже інших південних та східних областей, зазіхаючи і на них.   

Тепер говорити про дружні стосунки «старшого і молодшого брата» дійсно немає сенсу. Згадується чомусь приказка: «Дружба дружбой, а хлеб ешь свой».  

Дай Бог, щоб ми ніколи не застосовували цю приказку всередині країни. Дай Бог, щоб ми ніколи не дізнались, що таке справжня війна, і щоб отой «сором» ми з гордістю найближчим часом замінили на «честь»…

Один і той же сон

Інколи мені сниться один і той самий сон. Листопад минулого року і все знову починається. Як тоді. Зміна курсу і абсолютна байдужість до людей. Замішані шалені гроші і політичні інтереси однієї людини. Постійний поспіх. Страх лягати спати, бо що буде завтра? Безліч відкритих вкладок на планшеті. Одні новини і Фейсбук. Ми навчились жити. Ох, як же нас навчили тоді жити! Я не могла більше слухати новин. Як же я мріяла, щоб все це завершилось так само швидко і раптово, як і почалось. Та боротьба тривала. Ніхто не збирався поступатися. Ми навчились перевіряти кожну новину, кожне слово. Ми нарешті зрозуміли, хто є хто, і остаточно заплутались, де друг, а де ворог. Ці протиріччя переплелись так тісно, що вже не розплутати. Ось так і прокидаюся. Довго увідомлюю, що вже все. Того, що було, вже нема. А все одно стає страшно. І починаю прокручувати все це знову і знову. 

Найстрашнішим був лютий. Гриміло всюди. На Майдані, у Львові, в Україні, в кожній українській душі. Здригались від кожного звуку, від кожного поштовху і дзвінка. Ану ж - програли... Лише від думки ставало моторошно і хотілося забитись кудись і не виходити. 

Та найгірше було потім. Ейфорії від повалення режиму не було. Була порожнеча і повний відчай. Було чути плач і жахливі мурашки бігали по тілу. Від цього не сховаєшся. Від цього не втечеш. Безліч загиблих. Їхні обличчя і історії миготять перед очима. Сльози на очах рідних. Яка там слава, коли Його нема. 

Безвихідь і апатія. Постреволюційний синдром. А тут ніж в спину. І коротке слово - війна. Попадає в саме серце. Люди, майте совість, ми ще загиблих не поховали... Совісті нема. 

Там готові вбити в сотні, а то й тисячі разів більше. Байдуже на все. Людське? Нічого людського. Нахабність, байдужість, егоцентризм. 

Заледве пережили одну навалу. Мало ми, мабуть, ще страждали і боролись. Росія, як шкідник, лізе в інші щілини. І знову байдужість і егоцентризм. Інколи задумуюсь, чому в нам нема Великої української стіни. Десь там на Сході. Замість кордону. Щастя було б. 

Так і живемо. Від одного псевдореферендума до іншого. Від одної навали до наступної. Як тут розвиватись? Як будувати країну, про яку ми стільки століть мріяли? Невже ми не маємо права на таке маленьке задоволення? Не щастить нам з географією. Все якось раптово йде шкереберть. А нам розгрібай. Якщо хтось хоче в Америку, то всіма правдами і неправдами намагається виробити зелену карту. Якщо - в Європу, то шенген візу. Чому, коли українці хочуть в Росію, то обов'язково Росія має йти до нас?! 

Як же хочеться кинути все. Слухати музику, пити каву і ніколи більше не плакати. 

        У згадках про минуле, Ваша Соня Сабала

To-Do List: Що робити весною?

Нарешті вранці хочеться вставати, кудись йти і щось робити. Ну і ось можна сказати, що вже пахне літом. Повітря все тепліше, ночі перестають бути такими холодними, а дівчата все частіше одягають спідниці. Навколо стільки зелені, квітів і яскравих барв. Очікування чогось завжди дуже важке і здається, що ніколи не закінчиться. Оцей період між весною і літом спочатку ніби нескінченний, а потім промайне як одна мить. 

Як використати цей час максимально приємно і з найбільшою користю? Власне, про це я й хочу написати цю публікацію. Взагалі, радити щось - це дуже невдячна і важка справа. Знайти підхід до кожного, придумати щось таке, щоб було дійсно вартісне. Отже не буду багато говорити. Почнімо :)

Для початку я знову починаю пити багато води. Насправді, ніколи, на жаль, не мала такої звички. Зовсім не важливо, яку саме марку ви полюбляєте, але все ж варто пити негазовану. До речі, будь-які газовані напої шкідливі для організму. 

Після зими ми потребуємо багато вітамінів. А що може бути краще, ніж свіженькі фрукти і овочі? Цей пункт виконувати зовсім не важко, а навіть приємно і смачно. До речі, з них можна робити смачнючі коктейлі чи смузі. 

Наступною порадою дуже багато людей нехтує. І це сніданок. Насправді, кажуть, краще я півгодини посплю вранці, аніж поснідаю. Це помилка. Нехай це буде зовсім легка їжа, але нехай вона буде. Я, наприклад, люблю поїсти пластівці чи шоколадні кульки з молоком і склянка фруктового чаю на додаток. Звичайно, через кілька годин я знову хочу їсти, але сніданок - це хороша складова мого ранку. Серед всієї цієї неймовірної метушні просто от так спокійно сісти за стіл і поїсти. Непоганий ранковий ритуал. Спробуйте :)

Досить сидіти вдома! Вигляньте надвір - там сонячно і дуже приємно. Зрештою, прогулянки на свіжому повітрі чудово піднімають настрій і додають тонусу. Ну і відроджена природа і багато зелені додають масу задоволення і натхнення. 

Скажіть привіт яскравим кольорам! Ні, я не кажу бігти в магазин і купувати все яскраве. Навіть маленька яскрава дрібничка додасть вам чудового настрою. Не важливо, чи це шарфик, чи це манікюр. Будь-що, що лише може вам сподобатися. Увімкніть фантазію. 

Ну і наприкінець спробуйте щось новеньке. Ви давно хотіли зайнятися спортом? Прийшов ваш час! Почніть з легкої пробіжки вранці чи ввечері. Потанцюйте, поспівайте, відвідайте якесь нове місце, познайомтесь з новими людьми. Спробуйте те, на що ніяк не могли наважитись. Це весело! 

Ну на цьому, мабуть, все. Весна, літо - найкращий час для всього :)  Я обожнюю цю пору:) А ви маєте якісь весняні чи літні поради? Цікаво почути, що ви робите? 

З Вами була Ваша Соня Сабала:)

Жінка - запрошення до щастя

Кожен з нас бачить і пізнає світ по-своєму. Хтось через музику, фільми, спорт, подорожі, а хтось через живопис, як наша героїня. 

Це молода  львівська художниця Петришин Оксана, яка навчається на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка.  Відкрити у собі талант, знайти себе та зрозуміти, що це справа усього життя – одне з найголовніших завдань у житті.

«Зараз я відчуваю, що стихія живопису поглинає мене. Захотілося більше дізнатися, більше навчитися, більше показати та відкритись світу. Я щаслива, адже знайшла справу, яка приносить мені задоволення, і мій пошук, мій внутрішній світ став гармонією», - розповідає художниця. Сьогодні вона дебютує з виставкою на тему: «Жінка – запрошення до щастя…» в Арт-галереї Вишиванської. Образи на полотнах надзвичайно колоритні, яскраві. В кожній картині свій глибокий зміст, прихований підтекст. Жінка зображена в різних амплуа. В очах цих героїнь можна прочитати як болі, так і радості. Роль жінки розкривається багатогранно та різносторонньо.

До 11 травня усі львів’яни мають змогу відвідати виставку на вулиці Братів Рогатинців, 24. Тож запрошуємо вас відчути свою гармонію, збагнути своє щастя…

                               На виставці побувала Катерина Сирота