10 хвилин безглуздя

«Закохатися, одружитися, виховувати дітей, придбати житло, створити затишок, бути сміливою, побачити світ, іти за мрією, бути звабливою, втрачати вагу, не втрачати себе, прагнути ідеалу, бути рішучою, залишатися жіночною, працювати, встигнути все… Зупинитись!.. знайти час для себе», - саме такими словами зустрів мене ввечері усім відомий нам друг, чи може й ворог: «ящик безглуздя» - наш телевізор.

Звичайна реклама кави «Nescafe gold» все ж змусила мене «зупинитись» на 10 хвилин аби збагнути свого «друга – ворога» сьогодні, запитати чим він живе, на що хворіє, що їсть на сніданок, і що порадить мені, адже знає певно набагато більше…

І тут понеслось. Дисбактеріоз, печія, Гарніер Колор Нейчералз, вай-фай за 1 гривню, сир «Президент», сік «Садочок», в інтернеті дешевше, кетчуп для дітей, «События»… Стоп. «События»? на каналі «Україна», в часи, коли наша держава потерпає від російської ідеології, усіма силами бореться за незалежність, за території, які все ж стали тепер духовно «українськими»?

І знову – «збережіть молодість суглобів, день починається з тебе від «Nivea for man», Colpadein – перемагає біль вдвічі швидше, Т2 пропонує «підкинути у сучасність», а шоумени радять: «просто нужно прыгать выше головы» (хочу до Меладзе все ж таки), ну звичайно, як же без шоу? А «Говорить Україна» зазначає: «Собаки в нашей жизни добрее нас!».

А як вам серіал під назвою «Красуня ляля»? Як думаєте, чого може навчити ця картина вашу дитину?

А ось і він, головний герой нашої розповіді – серіал «Слід». Чіткість, швидкість, глибокий аналіз, холодний розум - характеристики, що вражають. Та най би всі так працювали!..

«Работал проффесионал большого класса», - чуємо із вуст юного розслідувача, - «кажется, я знаю что за килер его убил», - розмиваються вже межі чіткості…

Знову ж таки вистачає тих же десяти хвилин, аби зрозуміти,  що не все так, як здається на перший погляд, що серіал є чи не найбільш загадковою казкою. Ну де в житті ви зустрічали інциденти, коли за 3 дні з неперевершеною точністю знаходили вбивцю (висококваліфікованого кілера, професіонала у своїй справі, якщо так можна сказати)? Де ви бачили такі високотехнологічні методи відслідковування місця знаходження людини за відбитком пальця? «Та звичайно, в кожному українському міліцейському відділі така схема. Ви хіба не знали?».

Гарно стелиться пелена ідеалізму й водночас омани, і у глядача з’являється ілюзія справедливості, простих правил, які допоможуть стати щасливими та успішними.

Як не крути, ми стаємо заручниками «чорного ящика», які не мають своєї думки, автоматично втрачається здатність до аналітичного мислення, зникає здоровий глузд…

І після цього, ми дивуємось, чому на вулиці з кожним днем все більше зомбі з гаджетами? Ось такі вони, 10 хвилин безглуздя для нашої свідомості… 

Ох, не однаково мені…

Жити в очікуванні можливої смерті, а точніше – безжального фізичного знищення, перебувати між двох вогнів – стрімких бойових сил зі сходу та «ще не зовсім російського» Криму з недалекого півдня, - ось в якому стані закостеніла свідомість та психіка жителів південного регіону України, більш точнішої характеристики годі сьогодні й шукати.

Ні, це не той банальний страх померти за нерозумність української влади, - це більш глибокий, моральний страх прокинутись вже не на території колишньої рідної Батьківщини. Це як у Кобзаря: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… ох не однаково мені…».

Раніше молодь півдня хвилювало як реалізувати себе, хоч мінімально влаштувати побут, як почати будувати сім’ю на розваленій, застарілій пострадянській системі, вкритою оболонкою донецької брехні, пеленою обману путінських засланих «ФСБешників» з величезною місією – не просто розкрасти територію та встановити тут свої порядки, а зруйнувати моральну стійкість народу, зламати хребет здравомислення, здатності до елементарного аналізу, роздумів про самоідентифікацію та врешті решт, тверезого погляду на епічну реальність. Тепер же тут панує одне широкомасштабне бажання  - «МИРНОГО НЕБА НАД ГОЛОВОЮ!».

Хтось скаже, що це результат вдалої російської пропаганди російський засобів масової інформації?

А я вам скажу «Ні!», - це одне з найщиріших побажань жителів Херсонщини, яке тільки коли-небудь можна було почути, це найсправжнісінький рев душі, як у Панаса Мирного з Іваном Біликом («Хіба ревуть воли як ясла повні?»), це найбільш хвилююче гасло, яке без слів можна зрозуміти і прочитати в очах матерів і маленьких дітей, які вже чітко знають страшне слово «війна», і які, на превеликий жаль вже усвідомлюють що воно означає і до яких результатів призводить.

Десятки блокпостів, чоловіки у військових формах, той же військовий транспорт та відчуття паніки, що витає у повітрі – ось сьогоднішні реалії Херсонської області, ось що бачать ці діти кожного дня. Певно, цей період запам’ятається їм на все життя, закарбується у пам’яті на десятки років, адже це є факт, про який неможливо мовчати…

«Ні, я не боюсь», - стверджує шестирічний Сашко з Херсону, адже мій тато захищає нас там… я на нього дуже чекаю», - коментарі тут здаються зайвими.

«Не боїмось і ми, вже трохи старші діти XXI покоління, не боїмось і ми, вже дорослі юнаки та вже зрілі чоловіки, кожного дня прокидаючись як на бій – бій душевний, внутрішній, частіше моральний, часом цей бій із самим собою», - застигає на вустах воїнів про «цю сторону».

Захоплює дух і зникають враз усі слова, коли зазираєш в очі матері, син якої поліг за кращу долю країни. Цюрупинщина водночас втратила і здобула двох героїв – ще зовсім молодого юнака Дениса Бегіу та мужнього воїна Генадія Кіпішинова.

Проте, певно, ніхто б ніколи й не міг собі уявити, наскільки зросте патріотичний дух жителів Херсонщини, а зокрема цюрупинців. Стався нарешті той переломний момент, що пробудив свідомість багатьох як молодих людей, так і вже старших громадян, але, на жаль, ціною трагічних втрат.

Для більш глобального усвідомлення процесів становлення громадянського суспільства, тут, на території колишніх Олешок, варто згадати події піврічної давності – усім відомий «ленінопад», що не оминув і цей край. Подія стала символічним зламом і підривом поглядів сучасної місцевої олігархічної влади. Навіть під час зносу самого пам’ятника можна було зрозуміти «хто є хто», - надто вже міська влада хвилювалась, щоб шановному Володимиру Іллічу не відтяли голови « в процесі польоту» (можливо, планували аби «вождь полежав до кращих часів і потім повернувся на місце?»).

Відкритих питань залишається дуже багато, проте кому, як не нам, нинішній молоді, треба «невтомною працею своєю» зрушити з мертвої точки?..

Від журналіста до ... програміста?

Факультет журналістики дає своїм студентам безцінний дар - час. І поки більшість скаржаться на його надлишок, я намагаюся якомога краще використати його в свою користь. 

Тому я, найсправжнісінький гуманітарій, записалася на курси програмування. Насправді, такий метод "журналіст змінює професію" є доволі популярним, тому я вирішила спробувати себе у чомусь новому і перевірити чи зможу я без жодної технічної бази, але з величезним бажанням (куди ж без нього), навчитися програмувати. 

Оскільки я справжній журналіст, то перше заняття я пропустила. Тому розповідь свою я почну вже з 2 заняття. А їх взагалі буде 14. 

За день чи два до початку моїх занять у Львові стало морозяно. І в п'ятницю, коли настав той День Х, уявіть собі, - випав сніг.

 Але в мене був такий хороший настрій, що вставати о 7:15 ранку і виходити на холод було не так страшно. Та що там, вранці я прокинулася в захваті. Я справді цього хотіла. Отже не буду довго мучити. 

Вийшла я завчасно, бо запізнюватися просто ненавиджу, а ще вперше і взагалі. Тому прийшла на 10 хвилин швидше. Скажу чесно, я страшенно нервувала весь ранок. Я розуміла, що не знаю НІЧОГО. А я так не звикла. Але вже десь на початку заняття все нормалізувалося і я відчула себе добре. Хочу віддати належне викладачу. Антоне, дякую!

На занятті панує дуже тепла і дружня атмосфера. На щастя, цього разу у нас компактна група сформувалася. Викладач має можливість приділити достатньо часу кожному. А ще я тут не одна дівчина. Що мене теж порадувало. 

Спробуйте уявити, декілька хлопців і двоє дівчат, різного віку, різних уподобань і всі зібралися разом, щоб навчитись чомусь абсолютно новому. Про кількох спробую вам розповісти. Довговолоса, кучерява русява дівчина, завжди допитлива, гарно нафарбована. Швидше за все програмуванням досі не цікавилася. Враження склалося більше зі спостереження, бо не завжди приходить вчасно. Цікавий чоловік ще у нас є, за освітою медик, працював з фасадами, а зараз пробує програмувати. У нього завжди дуже прагматичні питання.  Ще у нас приходили, то двоє, то більше хлопців. Насправді, більшість моїх намагань налагодити контакт з ними виявилися марними. Хлопці намагалися уникати будь-яких питань про себе. 

Звичайно, до програмування нам ще далеко. Але ми вже ознайомилися з середовищем, де ми програмуватимемо, навіть пробували знайомитися з азами мови С#, а згодом і С++.  Ну а я спочатку встигла щось не те наклікати, за що теж було трохи соромно. Бо кілька хвилин напружених намагань повернутися туди, куди мені треба, позитивного результату не дали. 

Ну але чого варто очікувати, коли ось так різко міняєш напрямок своїх зацікавлень? Але можу впевнено сказати, що мені цікаво! Я справді не знаю, що буде далі і як воно все піде, але на цьому етапі я задоволена. 

Півтори години пролетіли швидко. Я вийшла задоволена, сповнена сил, енергії і бажання щось робити.

Далі хочу розповісти про наступний етап моїх занять. Одне з них було доволі математичне. Двійкова, вісімкова та шістнадцяткова системи чисел... Я ніколи не любила математику. 

Також ми потроху почали вчити лексику і змінні. Ну це вже ближче до мене і точно зрозуміліше. 

Ну а далі ми почали писати першу програму. І нехай вона страшенно проста і ніколи не вразить, але я її написала. Скільки щастя було тоді! 

Насправді, в мене було таке, що от зробила все майже правильно. Одну деталь не зробила і помилка. Охх... Я сиділа декілька хвилин і не могла зрозуміти, ну що ж не так. До речі, набагато важче знайти в Інтернеті потрібну інформацію з програмування, аніж з будь-чого іншого. А мій викладач вирішив, що треба нас навчити шукати вирішення помилок самим (за що я дуже вдячна) і сказав "погуглити". А я наївно думала, що так само просто знайду потрібну інформацію і тоді. 

Також ми ускладнювали наш простенький калькулятор. І навіть вчилися виявляти всякі баги, які можуть бути при використанні наших програм. 

І трошки фактів про програмістів у інфографіці від HeadHunter

Я ніколи не могла б подумати, що мені раптом стане цікаво сидіти і писати коди. А скільки радості, коли та програма працює! І якщо ще й працює так, як ти задумала. Ви собі просто не уявляєте. 

Я така рада, що все-таки наважилася піти на ці курси і пробувати себе у чомусь новому. І нехай це все зараз мені подобається лише тому, що це нове і незвідане. Але побачимо. 

З кожним новим заняттям ми все більше ускладнюємо матеріал і, відповідно, наші навички ростуть, а програми з найпростіших переростають у прості. Що також є прогресом. Зрештою те, що ми пишемо починає бути схожим на реальну програму, яка може хоч комусь згодитися. Ми вивчаємо багато цікавого: масиви, цикли, функції. Але уникнути великих квадратних очей таки не вийшло. 

Зрештою два тижні закінчилися і моя невелика подорож у світ кодів і програмування на цьому етапі теж завершилася. Тому час підбивати підсумки. 

Моя мета була дізнатися чи можливо мені без жодної технічної бази навчитися програмувати. Дива я звичайно не очікувала, але варто сказати, що ці курси дали мені багато знань і нових для мене навичок. Взагалі, все це відбувалося у дуже невимушеній і простій атмосфері, що дуже сприяло засвоєнню інформації та навчанню. Чи буду я продовжувати навчатися програмуванню? Думаю, що так! А також я знаю, що половина моєї групи вже обирають наступний курс, який буде їм до вподоби. Я зрозуміла, що не варто боятися пробувати себе у чомусь новому, навіть якщо це здається неймовірним і надскладним. Шукати себе можна завжди. Як і навчатися. 

Тому вдалого всім пошуку і до зустрічі на навчанні!

З вірою про Різдвяне диво

Привіт, друзі! 

Сьогодні я хочу поділитися з Вами кількома порадами, які допоможуть Вам відчути весь той неповторний дух Різдва, незважаючи на ваше місцеперебування чи місяць. Ось зараз у мене майже грудень і я залюбки готуюся до різдвяного святкування (часто божевілля). Сьогодні нарешті так легко і невимушено падав сніг. Саме сніг, не дощ, не щось схоже на сніг і навіть не сніг з дощем. Було трохи морозяно і вітряно і я подумала, що варто написати якийсь такий пост. Тому почнімо!

• чудова різдвяна музика - ну що може бути краще за Let it snow? Ви пам'ятаєте ту гарну мелодію? Що може краще налаштувати на потрібний лад?

• не менше, ніж гарна музика, може порадувати зимового холодного вечора чудове оформлення квартири чи будинку чи кімнати. Все тут залежить лише від вашого настрою, бажання і фантазії. Можна додати в своє помешкання трохи казки зовсім просто.

• в зимовий період часто з'являється трошки більше часу на себе. Це, певне, найкращий час, щоб витягти звідкись улюблену книжку і почитати холодними вечорами. А якщо поруч ще різдвяна свічечка і чашечка запашного какао чи шоколаду, то такий вечір точно стане найкращим. 

• зима і Різдво - це такий прекрасний час, щоб повірити у диво. Не варто забувати про це і губити весь той Christmas spirit десь дуже далеко. Помилково думати, що це все для дітей і дорослі мають бути серйозними і весь час працювати. Різдяна казка може прийти до вас, якщо лише зовсім трошки постаратися і допомогти. 

З вірою у диво і сніжинками у волоссі, Ваша Соня *