Без війни війна

Доборолась  Україна до самого краю,

гірше ляха свої діти її розпинають…

Т. Г. Шевченко

Єдине слово, яким варто охарактеризувати теперішню ситуацію в Україні – сором. Сором перед  нашими предками, дідами, які віддали своє життя задля того, щоб ми жили у мирі та спокої, полягли за те, щоб наступні покоління побачили свобідну Україну. Сльози на очах тепер у ветеранів війни, пустота в душі та біль у серці.

А що ж говорити молодим людям, які стоять на роздоріжжі, які і гадки не мають, якою буде їхня доля та доля їх дітей? Перше, що спадає на думку – їхати за кордон. Але тоді знову постає питання, - навіщо ж нам така країна, з якої ми біжимо, далі ніж бачимо?  Навіщо ж нам така країна, де кожен третій, лягаючи спати пізно вночі після важкого трудового дня, не знає чи наступить завтрашній день, а якщо і наступить, то як його прожити. Тут люди вже давно перестали дивуватись горю ближнього, підлості сусіда та навіть своєму терпінню. Пенсіонери не мріють про шикарний відпочинок на березі моря, або про подорожі, як європейці, тут вони «працюють лише на аптеку». Так, працюють, тому що пенсії, яку вони отримують від держави, далеко не вистачає. Це країна, де літр соку коштує дорожче за літр пива. Згодом, ми певно без хабаря і води в криниці не наберемо.

Перевернулось тут все догори ногами. На зміну розумним людям, спеціалістам та фахівцям прийшла «золота еліта», яка грамотно навіть не складе документ. На місцях вітчизняних заводів, фабрик та підприємств красуються величезні торгово-розважальні  центри закордонних власників. Та де ж цікаво у населення набереться скільки коштів на покупки та розваги? Тут дешевше померти, аніж іти в лікарню. І це все, уявіть собі, в мирний час. Без танків, пострілів гармат і мін. А якщо почнеться війна, складно було й уявити.

Майдан починався мирним мітингом, а обернувся десятками смертей. Полягли ті, хто просто хотів жити. Жити, а не існувати. Цей період відкрив багато карт, показав хто є хто. Багато виявилось зрадників, маргіналів. Які в такий складний час все ж підтвердили свою позицію: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Соромно, панове! А ті, кому не байдужа доля своєї Батьківщини, стояли за справедливість, за чесність та гідність. І чим це все закінчилось? Територію нашої держави розкроїли як шовкове полотно.

Росія називає себе старшим братом, постійно стверджує, що ми є братські народи, пов’язані одним корінням, а сама при першій ліпшій нагоді ладна забути про це, коли мова заходить про особисті інтереси. Ось це називається братерством? Постійний шантаж та політичні утиски вже стали звичною справою. Іншого й годі очікувати. Але, вибачте, відняти територію, ласий шматочок, це не в пісочниці бавитись. При чому, елементарним методом – введенням військ. Ось це розумне вирішення питань, де ж поділась братерська любов?

А що далі? Далі Путін вводить російські війська на територію вже інших південних та східних областей, зазіхаючи і на них.   

Тепер говорити про дружні стосунки «старшого і молодшого брата» дійсно немає сенсу. Згадується чомусь приказка: «Дружба дружбой, а хлеб ешь свой».  

Дай Бог, щоб ми ніколи не застосовували цю приказку всередині країни. Дай Бог, щоб ми ніколи не дізнались, що таке справжня війна, і щоб отой «сором» ми з гордістю найближчим часом замінили на «честь»…