Ох, не однаково мені…

Жити в очікуванні можливої смерті, а точніше – безжального фізичного знищення, перебувати між двох вогнів – стрімких бойових сил зі сходу та «ще не зовсім російського» Криму з недалекого півдня, - ось в якому стані закостеніла свідомість та психіка жителів південного регіону України, більш точнішої характеристики годі сьогодні й шукати.

Ні, це не той банальний страх померти за нерозумність української влади, - це більш глибокий, моральний страх прокинутись вже не на території колишньої рідної Батьківщини. Це як у Кобзаря: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… ох не однаково мені…».

Раніше молодь півдня хвилювало як реалізувати себе, хоч мінімально влаштувати побут, як почати будувати сім’ю на розваленій, застарілій пострадянській системі, вкритою оболонкою донецької брехні, пеленою обману путінських засланих «ФСБешників» з величезною місією – не просто розкрасти територію та встановити тут свої порядки, а зруйнувати моральну стійкість народу, зламати хребет здравомислення, здатності до елементарного аналізу, роздумів про самоідентифікацію та врешті решт, тверезого погляду на епічну реальність. Тепер же тут панує одне широкомасштабне бажання  - «МИРНОГО НЕБА НАД ГОЛОВОЮ!».

Хтось скаже, що це результат вдалої російської пропаганди російський засобів масової інформації?

А я вам скажу «Ні!», - це одне з найщиріших побажань жителів Херсонщини, яке тільки коли-небудь можна було почути, це найсправжнісінький рев душі, як у Панаса Мирного з Іваном Біликом («Хіба ревуть воли як ясла повні?»), це найбільш хвилююче гасло, яке без слів можна зрозуміти і прочитати в очах матерів і маленьких дітей, які вже чітко знають страшне слово «війна», і які, на превеликий жаль вже усвідомлюють що воно означає і до яких результатів призводить.

Десятки блокпостів, чоловіки у військових формах, той же військовий транспорт та відчуття паніки, що витає у повітрі – ось сьогоднішні реалії Херсонської області, ось що бачать ці діти кожного дня. Певно, цей період запам’ятається їм на все життя, закарбується у пам’яті на десятки років, адже це є факт, про який неможливо мовчати…

«Ні, я не боюсь», - стверджує шестирічний Сашко з Херсону, адже мій тато захищає нас там… я на нього дуже чекаю», - коментарі тут здаються зайвими.

«Не боїмось і ми, вже трохи старші діти XXI покоління, не боїмось і ми, вже дорослі юнаки та вже зрілі чоловіки, кожного дня прокидаючись як на бій – бій душевний, внутрішній, частіше моральний, часом цей бій із самим собою», - застигає на вустах воїнів про «цю сторону».

Захоплює дух і зникають враз усі слова, коли зазираєш в очі матері, син якої поліг за кращу долю країни. Цюрупинщина водночас втратила і здобула двох героїв – ще зовсім молодого юнака Дениса Бегіу та мужнього воїна Генадія Кіпішинова.

Проте, певно, ніхто б ніколи й не міг собі уявити, наскільки зросте патріотичний дух жителів Херсонщини, а зокрема цюрупинців. Стався нарешті той переломний момент, що пробудив свідомість багатьох як молодих людей, так і вже старших громадян, але, на жаль, ціною трагічних втрат.

Для більш глобального усвідомлення процесів становлення громадянського суспільства, тут, на території колишніх Олешок, варто згадати події піврічної давності – усім відомий «ленінопад», що не оминув і цей край. Подія стала символічним зламом і підривом поглядів сучасної місцевої олігархічної влади. Навіть під час зносу самого пам’ятника можна було зрозуміти «хто є хто», - надто вже міська влада хвилювалась, щоб шановному Володимиру Іллічу не відтяли голови « в процесі польоту» (можливо, планували аби «вождь полежав до кращих часів і потім повернувся на місце?»).

Відкритих питань залишається дуже багато, проте кому, як не нам, нинішній молоді, треба «невтомною працею своєю» зрушити з мертвої точки?..